January 20th, 2010

1993

На світлу дорогу. К.,1962


ДО ВСІХ НИЗОВИХ ЧЛЕНІВ

ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ,

ЯКІ ПРОЖИВАЮТЬ ЗА МЕЖАМИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ

 

Я, бувший член Організації українських націоналістів, Яремко Михайло, відомий багатьом із вас за кордоном під організаційним псевдом «Пугач», що в 1947—48 роках працював в технічному звені референтури зв'язку з краєм проводу закордонних частин ОУН в Мюнхені на Фіріхштрассе, 53, звертаюсь до вас, друзі українці, зі своїм словом.

Звичайно, ви не знаєте, як я опинився за кордоном, як мене втягли в Організацію українських націоналістів, як потім попав на Україну і яка дальша доля мене спіткала. Хочу про все це розповісти вам, щоб ви самі побачили, в яке болото мене завели мої бувші провідники і з якого хибного шляху я зійшов.

Народився я в селі Викоти на Самбірщині в сім'ї селянина. Вчився я всього сім літ і вже з дитячих років почав працювати, спочатку разом з батьком по господарству, а потім на залізниці в Самборі. Та ось почалась війна, а з нею горе і сльози українського народу. Тисячі невільників-українців повезли німці на тяжку працю до Німеччини. Так і я дев'ятнадцятирічним юнаком опинився в Німеччині, де дуже тяжко працював батраком у німця-бауера в селі Грос-Розенбург. Багато із вас також тяжко працювали для тої «Великонімеччини», яка поневолила нашу Україну, поділивши її на «дістрикти», «гувернементи», «рейхскомісарія-ти» для того, щоб легше було цькувати одних українців на інших: гуцулів на галичан, галичан на закерзонців і т. п.

Пройшло кілька тяжких років, закінчилась війна, та одні поневіряння серед чужих людей змінилися іншими. Тепер вже по таборах ділі. Багато їх бачив, був в Ульмі, Штутгарті, Мальсгаймі, Міттенвальді і інших, та порядки в них були одні і добре вам відомі. Скрізь в таборовій адміністрації, охороні, місіях ІРО скоро засіли українські націоналісти, що різними погрозами, а також підсовуючи продуктові картки, сигарети чи шоколяду, старалися відвернути українців від повернення додому. Хоча служба безпеки ОУН і старалася робити все тихо і вночі, багато із нас бачили, як мордували тих, хто хотів вертати на рідну землю. Не одні тоді балакуни говорили, клялися, показували листи, що ніби людей, які приїздять на Україну з Німеччини, висилають на Сибір, саджають в тюрми. Але то ж була брехня. А разом з тим широко розголошували про боротьбу підпілля ОУН в Західній Україні, що ОУН створила УПА, що Україна повстала. Годі було розібратися проти кого могла повстати Україна. Ми сліпо вірили.

Така агітація з боку одного із моїх друзів Козири Ілька в таборі Мальсгайм привела мене скоро в члени організації, а потім і до роботи в техзвені бандерівського проводу закордонних частин (3Ч) ОУН. Тут мене вчили підробляти печатки, штампи, виготовляти продуктові картки, проїзні документи і т. п. речі. Цій справі я скоро навчився, бо був молодий і вірив, що це все дійсно потрібне для боротьби за «визволення» українського народу.

Провідником техзвена тоді був Васькович Осип, що жив під псевдом «Богдан». Він був добрий спеціаліст цієї справи. З його розповідей знаю, що він займався підробкою документів ще до початку війни, коли провід ОУН був у Кракові. Та не лише печатки робило техзвено. По завданню Бандери і Лебедя Васькович особисто наладнав виготовлення фальшивих німецьких марок і навіть американських доларів. Пам'ятаю, що за короткий час було надруковано близько 2 мільйонів німецьких марок, а скільки доларів, уже не знаю.

Васькович мені розказував про свій плян купити на околиці Парижа такий маєток, щоб у його пивницях можна було розмістити більш досконалий відділ техзвена для виготовлення фальшивих грошей. Цього пляну не було здійснено тільки тому, що почався розкол в ОУН і дехто з опозиції знав про такий плян і міг всипати Бандеру.

Зроблені в техзвені фальшиві німецькі марки та американські долари Васькович разом з нами вимінював на добрі гроші, а потім передавав Бандері, Лебедю, Підгайному, Стецьку і вони користали їх на власні потреби безконтрольно. Мені особисто пізніше Підгайний розказував, що на ті, хоча й фальшиві, але організаційні гроші Лебедь купив і привласнив собі друкарню в Америці, яка дотепер, мабуть, дає йому добрий прибуток. А Бандера з Підгайним ще краще робили. Згадайте, скільки різних грошових збірок проводилося серед еміграційної громадськості впродовж кожного року начебто для допомоги підпіллю ОУН на Україні і які великі суми збиралися. Багато грошей з цих збірок привласнювали Бандера з Підгайним, а кур'єрам, що йшли "на Україну," давали фальшиві гроші.

Дехто з Вас міг знати, як у 1948 р. німецька поліція заарештувала членів похідної групи «Росу», «Бойко», «Дуба» і «Лісового», що йшли в край, за те, що в них були знайдені виготовлені Васьковичем фальшиві американські, долари (в купюрах по 20 доларів), які видали їм з наказу Бандери.

Десь літом 1948 р. Васькович запропонував і мені іти на Україну, мовляв, там треба такого «спеціаліста», як я, щоб міг робити печатки і документи. Я без вагань погодився на цю пропозицію, бо дуже вже хотілося на рідні землі. Я був щиро переконаний, що тільки в такий спосіб я принесу більше користі своєму народові, та й знав, що відмова моя потягне за собою бойкот в організації, а може й ще щось гірше.

Спершу мене послали на військовий вишкіл, що провадився в лісі біля м. Берхтесгаден. Там нас було 7 чоловік таких, як і я, що готувалися іти на Україну. Після двотижневого вишколу нас завернули в Мюнхен, звідки стали формувати вже похідну групу, в яку я не попав. А про долю групи «Роси» я вже сказав вище.

Так як я тоді не відійшов, то зимою 1948—49 р. мене знов послали на вишкіл разом з «Дубом» — Левицьким Миколою, Жилавим Іваном, Климчуком Василем, Баглей Дмитром, Бойчуком Миколою в табір Генадіркасерне в м. Міттенвальд (Баварія). Там нас вишколювали радіосправі, тобто робили з нас радистів-розвідників. Школу цю вів Керод Володимир, псевдо «Пет», і радист «Соловій». Так пройшло літо 1949 р. Нас всіх послали на вишкіл в ліс біля села Волькерінг недалеко м. Регенсбург. Там нас було коло ЗО людей. Вишкіл цей називався «першою потребою». Вів цей вишкіл Козак Володимир, бувший сотник дивізії СС «Галичина», і Побігущий Євген. На закінчення цього вишколу приїжджав сам Бандера, виступав з великою промовою, в якій закликав, щоб ми були готові в слушний момент іти на Україну.

Після цього вишколу ми всі роз'їхалися знову по таборах, і я думав, що від цього вже відійду, бо були якісь такі у мене передчуття, що мене затягує чимраз, то все більше в багно, з якого я не бачив ніякого виходу, і мав лише надію, що, може, в слушний момент якось мені вдасться викрутитися. Та де там було! Не забув за мене Підгайний Богдан — керівник «К» (крайового зв'язку). Це бувший учасник дивізії СС «Галичина», який брав участь в боях під Бродами, і багато з вас його повинно знати по табору військовополонених дивізії СС «Галичина» в Риміні (Італія).

В січні 1950 р. Підгайний, не дуже тепер питаючи згоди, завіз мене, Баглея Дмитра, Левицького Миколу і Радя Петра на конспіративну квартиру англійської розвідки в м. Ляге, недалеко від Більфельда і там познайомив нас з «шефом» школи, який назвав себе «Онкелем» і який запропонував нам дати йому підписку. Ми не годилися брати жодних зобов'язань перед англійською розвідкою, та Підгайний нас умовляв, говорячи: «пишіть, папір все видерже, так треба». Це дуже добре знає Підгайний і сам «Онкель», який після цього приніс і подарував мені годинника (марки «Рика»), який в мене є і до сьогодні.

В цій школі «Онкель», а він мав ступінь полковника, навчав нас зоровій пам'яті, користуванню мапою, ходінню по азимуту, а головне, збору розвідчої інформації, Місс Марлена — шифруванню і тайнопису, а радист Жорж Реаді навчав нас на ключі та спеціалізував у двосторонньому радіозв'язку.

Тільки тоді нам всім стало ясно, що йшлося не про те, щоб ми пішли в край як кур'єри, як раніш нам казав Бандера, а про те, щоб ми в краю зорганізували агентурну сітку, яка мусила збирати розвідочні матеріали на користь англійців. Підгайний прямо сказав, що з англійською розвідкою домовлено, що англійці вишколять, забезпечать технічними середниками, зброєю і грішми нашу групу і далі будуть давати гроші проводові ЗЧ ОУН, під умовою, що ми будемо збирати і передавати по радіо різну розвідку з теренів Західної України. Тоді ж Керод Володимир похвалився, що, крім нас, в других місцях на терені Західної Німеччини проходять такі ж вишколи ще багато членів ОУН.

В травні 1950 року вишкіл було закінчено, нам дали по 1 автомату «Стен», по 2 пістолети системи «Парабель» і «Вальтер» з амуніцією; видали фотоапарати «мінокс» для таємного фотографування військових об'єктів і документів. Я особисто одержав 200 американських доларів, 1000 чеських крон, 500 польських злотих, 3 годинники, 2 фотоапарати, бінокль, мапи, чисті блянки польських документів. Приблизно такі речі від «Онкеля» отримали і інші члени похідної групи, як також нам було видано всім пігулки з отрутою, яку ми мали б зажити при загрозі попасти до рук безпеки живими. Перед групою було поставлено завдання наладнати контакт з підпіллям на Україні і підтримувати радіозв'язок з проводом 3Ч ОУН через радіостанцію англійської розвідки, а головне, регулярно інформувати англійську розвідку по тих питаннях, що її цікавили. А англійців цікавило: де і які військові частини квартирують в Західній Україні, яке в них озброєння, де і які побудовані промислові і військові об'єкти; скільки проходить поїздів із Львова на Мостиську та із Львова на Чоп. Нам казали вияснювати, де видобувається уранова руда. Та особливий інтерес був у англійців до наших великих міст Києва, Харкова, Одеси. Ми мусили розвідувати протиповітряну оборону коло цих міст, аеродроми, стоянки підводних човнів на узбережжі Чорного моря і інш. Перелік всього, що цікавило англійську розвідку, можна продовжити, та годі й цього.

От з такими завданнями ми і пішли на Україну. Десь за півтора місяця були вже в Польщі, пов'язалися з родинами тих членів ОУН, які перебували в Німеччині і адреси яких нам дав Підгайний. Восени в Польщу прийшла ще одна група в складі «Бурлаки», «Вільхового», «Орлика», «Івана», «Лиса» й «Гая». Деякі члени групи, що прибули, лишилися в Польщі для виконання завдань проводу і англійців на цьому терені, а група в складі мене, «Гая», «Івана», «Дуба» весною 1951 року відійшла на Україну.

Кордон нам вдалося перейти непомітно, замаскувавши за собою сліди, але пов'язатися з підпіллям ми ніяк не могли, бо ніякого підпілля на той час вже не було. Порадившись, ми вирішили розбитися на дві групи. Я з Іваном Жилавим остався на тих теренах, а Левицький Микола — «Дуб» і Годь Іван — «Гай» пішли на Львівщину шукати зв'язків.

Ми ходили, шукаючи зв'язків з підпіллям, та наші старання були марними. Люди навіть їсти не хотіли дати.

Приходилось вночі красти що попало і навіть кілька разів ми від своїх же людей мусили втікати, і так як уже наступала осінь, треба було зайти до своїх родичів, щоб хоч трохи якось прийти до себе. Коли я прийшов додому, батько зрадів. Все ж минуло майже 10 років, як мене було вивезено. Та яке в батька було розчарування, коли він дізнався, за чим я прийшов на Україну, і сказав до мене, що погану професію я собі вибрав — шпигуна. Він радив або іти зголоситися до органів влади, або повертати назад, бо ніякого підпілля вже від кількох років на терені нема.

Батько розказав, що після війни ще якийсь час діяли боївки ОУН, але селяни їм не хотіли допомагати, то боївки почали тероризувати всіх тих, хто прагнув до спокійного життя, і чим менше ставало цих «повстанців», тим більше вони звіріли. Тут батько навів факт, який мав місце в моїй хаті. Сестра хворіла через цілий час ще з війни на легені. Якраз в цей день, коли батько привіз її з лікарні (це було в 1947 р.), де було сказано, щоб її не тривожити, бо лікування йде успішно, та нещастя хотіло, щоб вечором ввірвалася озброєна боївка до хати, вимагаючи у батька гроші (на цей час він був фінагентом), а до сестри приставили пістолю до грудей, щоб не кричала. Так само хату батька ще кілька разів тероризували крадіжками, не раз лишаючи родину без куска хліба.

Але наведу приклад другий. Мій двоюрідний брат Висоцький Михайло у білий день десь літом 1947 р. загинув, замучений тою ж боївкою, де вибрали йому очі, поламали руки тільки за те, що він на той час працював завідуючим клубом, читальнею і відмовився залишити цю роботу. А скільки розстріляли боївки вчителів, що несли знання нашій шкільній молоді, і лікарів-українців тільки за те, що вони були зі східних областей України, а голів сільрад, колгоспів, зав. клубів і т. п. Зі словами прокляття згадує народ ці боївки.

Ми не послухали батька, не повірили йому, що вже нігде нема підпільників, і, маючи наказ Бандери, пішли самі шукати контактів. В той час нам довелось стрічатися з багатьма людьми в Стрілківському, Самбірському, Турківському і інших районах на Дрогобиччині, які з осудом розповідали те ж саме про боївки ОУН і СБ. Недовго тільки довелось нам ходити, бо одного разу нас з Жилавим селяни схопили, зв'язали і передали в органи безпеки. Прості радянські люди-українці, яким ми йшли «допомагати боротися проти влади», не потрібували такої допомоги і, тільки бажаючи нам добра, віддали до влади.

Сьогодні ми з почуттям щирої вдячності згадуємо цих людей. Дякуючи їм, ми не тільки лишились живими, але й змогли стати на правильний шлях. Вже тоді нам стало ясно, що ніякого опертя серед народу не могло мати жодне підпілля, а Бандера і Підгайний, посилаючи на Україну, підло нас обдурювали, бо знали, що ніякої УПА на Україні не було.

Цілком очевидно, що, коли при нас було знайдено все шпигунське спорядження, зброя і отрута, ми опинилися під вартою і деякий час позбавлені волі. Зневірившись в своїх провідниках після прибуття на рідні землі, запізнаючи близько життя тодішнього села і те, чим живе український народ та до чого він змагає, нам не лишалось нічого другого, як правдиво зізнатися за чим ми прийшли на Україну і просити уряд дати змогу стати корисною людиною для своєї Батьківщини. Вагання мої були довгими. Не раз завдавав собі питання, чи правильно я це роблю, чи не зраджую свої національні інтереси, та згадуючи, що мені довелось почути, як тільки-но я ступив на рідну землю, я все більш переконувався, що Україні зрадив не я, а Бандера, Підгайний, Лебедь, Ленкавський, Стецько, коли зобов'язували нас збирати розвідку і передавати її англійцям, щоб вони знали, в які райони України треба кидати атомну чи водневу бомбу в випадку нової війни.

І тут я зміг переконатися в гуманності Уряду УРСР. Мені, що прийшов в край зі зброєю в руках, було даровано волю, дана свобода вибору місця мешкання, роботи, без будь-яких зобов'язань з мого боку, крім беззастережної вимоги відмовитись від виконання розвідчих завдань. Чи міг я обдурити свій нарід, свою владу?

За ці роки я дістав добру професію, працюю на виробництві, закінчив вечірню середню школу, одержав атестат зрілості. Думаю ще трохи повчитися, готуюсь до здачі екзаменів в заочний інститут. Маю своє мешкання, сім'ю. Ніхто мені не докоряє і навіть не згадує мого проклятого минулого.

Так і вам, друзі, раджу, не зв'язуйтесь з ніякими націоналістичними організаціями, бо вони завжди зроблять з вас свою жертву, вони не задумуються над нічим і ніякими методами, щоб набити собі кишеню. Тому я звертаюся до вас не закривати собі дорогу на Батьківщину, вона завжди наша рідна мати, яка приймає радо навіть і таких, що заблудили, як я.

У вас, звичайно, може постати питання, а чому тільки тепер я вирішив звернутися зі своєю заявою? Якщо правду казати, я, отримавши свободу, вирішив не пхатися більше ні до якої політики. На початках був так зайнятий самим собою, старався придбати, а потім покращити свою кваліфікацію, багато часу йшло на навчання, на різні сімейні справи, я просто радів щасливій долі своїй. Я навіть не замислювався над тим, що хтось із моїх земляків-українців, що лишились за кордоном, може повторити і мою помилку, може піти по хибному шляху і в переконанні, що приносить користь своїй Батьківщині, може опинитися в тенетах чужинецьких розвідок і робити шкоду своєму народові. Від такої байдужості до долі української еміграції мене пробудив виступ бувшого члена проводу 3Ч ОУН Матвієйка Мирона, якого я особисто знав за кордоном під псевдонімами «Максим», «Мирон». Але ще більше мене схвилювали заяви, зроблені черговими жертвами 3Ч ОУН і німецької розвідки Ганяка Івана по псевду «Ворон» та Левицького Петра, що їх передало польське радіо. Виходить, що їх в 1959 році направляли на Україну ті ж самі Бандера і Васькович, та вже з поміччю не англійської, а німецької розвідки і розвідки НАТО, з такими самими завданнями: давати більше, як можна більше розвідки про Україну.

І Ганяку з Левицьким, як колись і мені, Бандера і Васькович говорили про боротьбу УПА на Україні. А вони ж добре знали, що ніякого підпілля тут немає. Посилаючи людей на Україну, провід 3Ч ОУН думав тільки про одне — отримати більше грошей за душі членів організації, продані розвідці НАТО.

Я не міг більше мовчати. І, порадившись з Іваном Жилавим, з яким разом прийшли на Україну, вирішили звернутися до вас, брати-українці, з цією заявою. Може, мої слова, що йдуть від щирого серця, змусять кого-будь із вас задуматися над своєю долею, поможуть глянути другими очима на своїх провідників, зрозуміти їх дійсне лице. Я вам сказав правду, а ви самі подумайте, куди ведуть вас провідники ОУН, заради яких «високих інтересів нації» вони продають вас чужинецьким розвідкам. Подумайте над тим, куди йдуть ваші трудові гроші, які у вас відбирають шляхом різних збірок на користь «воюючої України», «бойових фондів» і інших. Українцям за кордоном настав час вже зрозуміти, що боротися за щастя українського народу можна тільки на рідних землях своєю чесною мирною працею, а не на еміграції, в розшуках нових союзників, що готують атомну війну, від якої може понести величезні жертви наш народ.

Закінчуючи своє звернення до вас, брати-українці, хочу ще раз сказати, що тим, хто дійсно любить свій край, свій нарід, свою культуру, — не по дорозі з українськими націоналістами і їх провідниками, що пов'язали свою долю з чужинцями.

Дорогі друзі за кордоном! Не вставайте на шлях шпигунства проти свого народу, бо це е найбільшим злочином проти Батьківщини, не слухайте брехні націоналістичних борзописців, всяких ленкавських, стецьків, васьковичів, підгайних та їм подібних. Це аферисти вищої марки і для свого добробуту вони ні перед чим не спиняться. Вони разом зі своїми чужинецькими спільниками можуть піти на знищення всього того, що народ наш зробив руками, на нові жертви свого народу.

З повагою до вас — Яремко Михайло.

(Вісті з України №60, липень 1961)


promo yadocent январь 28, 05:22 1
Buy for 90 tokens
32 года назад