«Ті, що канули в пітьму». Львів, 1964.

Лука Павлишин

ЗАПРОДАНЦІ

 Хоч український народ давно покінчив з буржуазним націоналізмом, однак рештки його ще покутують за кордоном. Фінансовані ворожими розвідками, вони через десятки радіостанцій день і ніч брешуть, намагаючись збаламутити радянських людей, зокрема українців.

Пишучи ці рядки, я поставив собі за мету, ради історичної ясності, розповісти молодому поколінню, яке не переживало жаху націоналістичного дурману, дещо про суть націоналізму. Наша молодь повинна знати, що говорили старші люди: „Жах охоплював нас, коли ми стрічались з націоналістами, бо ніколи не знали, чи вони приходять грабувати, чи по душу”.

Хочу також одразу зауважити, що більшість рядових учасників УВО („Українська військова організація”) і ОУН („Організація українських націоналістів”) у великій мірі була жертвами політичних авантюр націоналістичної верхівки, яка свідомо стала на злочинний шлях. Рядовим учасникам часто здавалось, що вони справді служать якійсь ідеї, хоч це була лише облуда. Тому вся відповідальність за антинародні дії націоналістів майже всеціло лягає на їх провід, на їх верховодів.

Заради ясності варто відзначити, що український буржуазний націоналізм у вигляді своїх найяскравіше виражених організацій – УВО і ОУН та її прибудівки – УПА („Українська повстанча армія”) – ніколи не мав нічого спільного з визвольною боротьбою українського народу. Буржуазний націоналізм на визвольній бротьбі українського народу лише паразитував і ніколи нічого спільного з нею не мав.

Читач може запитати: „А хто ж такий автор? Яка була його роль в ОУН, коли він посилається на своє знайомство з течією українського буржуазного націоналізму?”

В минулому я педагог з 20-річним педагогічним стажем. Крім того, закінчив у 1957-58 роках хімічні курси і сьогодні працюю в хімічній промисловості Львівської області. У 1964 році мені минуло 56 років.

Буржуазне виховання підказало мені в 1937 році, що найкраще прислужитись рідному народові зможу тоді, коли стану в ряди ОУН. Це я і зробив. Уже в 1938-39 рр я займав пости районного, а згодом повітового провідника Радехівського повіту (тоді Тернопільського воєводства). „Повоювавши” невдало в 1939 за буржуазну Польщу проти гітлерівської Німеччини (з полка, де служив як запасний офіцер, залишилось живими всього кілька солдат і офіцерів), потрапив я в гітлерівський концтабір, звідкіля через кілька днів утік. Повернувшись на рідні землі, застав тут уже Радянську владу. Однак тоді мене, як того вовка, тягнуло в ліс, і в жовтні 1939 я виїхав до Німеччини, точніше – в Генеральне Губернаторство (в окуповану Польщу), де працював директором школи і займався оунівською діяльністю. Почавши з поста районного провідника на Холмщині, потім повітового і обласного військового референта, автор цих рядків дістався в 1941 році до обов’язків крайового референта ОУН Генерального Губернаторства.

Українські націоналісти захоплювались німецьким нацизмом та італійським фашизмом, плазували перед ними. У Кракові, в приміщенні бандерівського крайового проводу (це було до і після розколу в ОУН) по вул. Зеленій, 22, постійними гістьми були гітлерівські офіцери, в тому числі і гестапівці. Між ними і бандерівцями часто відбувалися секретні розмови в кабінеті крайового провідника Ярослава Рака та його заступника Лімницького. Про що вони вели мову? Це стало ясним, коли крайовий провід почав розробляти похідні інструкції, де вже виразно говорилось, що незабаром буде війна Німеччини з Радянським Союзом, в якій має перемогти Німеччина. І через мутну сітку виступала якась невиразна націоналістична Україна. Нам було сказано, що ми, оунівці, разом .з Німеччиною повинні повести український народ проти більшовизму і зайняти в.націоналістичній Україні всі важливі пости.

Мені, як і. багатьом іншим членам ОУН, хотілося бачити в своїх: провідниках досконалість, розум, ораторські здібності і т. п. Але невдовзі довелось розчаруватись. Не могла нам заімпонувати незавидна постать Степана Бандери, а про Ярослава Стецька ходили глузливі анекдоти.

Як заступник командира північної похідної групи ОУН Миколи Климишина, я бував у Житомирі та інших містах східної України і бачив на власні очі, як бандерівці і мельниківці жерлися між собою за монополію у «справі визволення України», як вони влаштовували різню і т. д. Стосунки між ними набрали особливої гостроти влітку 1941 року, коли були вбиті Сеник, Сціборський, Лімницький, Хома і Кравс, а пізніше Максим Орлик (Дмитро Мирон) та ін. «Чого можна чекати від таких людей, якби вони стали біля державного керма? — питали себе і нас розумні люди.—Чого можна чекати від таких провідників, коли їх руки обагрені людською кров'ю?»

В 1942 році за протести проти кривавих дій крайового провідника «Півночі» Максима Орлика, через якого загинули майже всі учасники північної похідної групи, останній заарештував мене і під конвоєм доставив у Львів. Але оунівський провідник Легенда, який мав якісь особисті рахунки з Орликом, назло йому звільнив мене і з дозволу оргреферента центрального проводу Грицая призначив так званим військовим крайовим референтом «Заходу».

Після цього між мною і Грицаєм відбулась розмова. Грицай (він же «Дуб», «Перебийніс», «Олег») маскував свою оунівську працю посадою ревізора в крайовому товаристві кооперативів. Прийнявши мене в своїй приватній квартирі, він довго і мовчки дивився на мене. Врешті запитав, як я погодився зайняти цей пост. Далі, в хвилину відвертості, він зауважив, що «як центральний, так і крайовий провід — це збіговища авантюристів, котрі навіть не розуміють, що таке військо і для чого воно потрібне». І дійсно, пізніше я впевнився у вірності його слів...

З наближенням до Волині (в кінці 1943 року) Радянської Армії населення, маючи надію на швидке визволення, почало ще активніше виявляти своє невдоволення братовбивчими акціями оунівців, тим більше, що криваві розправи, якими керував шеф СБ Михайло Арсенич — Березовський з своїми підручними Козаком (Смоком), Стародубом, Микольцьом та Грозою на Волині і Поліссі, набрали жахливих розмірів.

Деякі учасники ОУН і УПА розуміли все безглуздя їх антирадянської боротьби і вважали її братовбивчою. В кінці січня 1944 року збунтувався один батальйон УПА «Схід», яким командував Степан Савчук (Наливайко). Батальйон цей знаходився в селі Угорці біля Кременця. Насильно забрані в УПА хлопці вимагали відпустити їх додому, вказуючи на марність і безглуздість антирадянської боротьби. Кілька днів пізніше вони спритно розбіглися по домівках. У лютому того ж року до червоних партизанів перейшов під час сутички ще один батальйон УПА, а його командир Хмара і політвиховник ледве втекли від розправи. І таких випадків було багато.

Це був великий удар по стратегії націоналістів, бо вони були впевнені, що їх довголітня пропаганда підніме проти Радянської влади весь український народ. Коли цього не сталось, ошалілі есбісти (СБ — оунівська служба безпеки), за прямою вказівкою Шухевича, почали масово розправлятись з мирним населенням, у тому числі з жінками, дітьми і стариками, які навіть не брали участі в антинаціоналістичних діях.

Переконавшись в антинародності ОУН і відчуваючи, що мої протести проти звірячого терору нічого не допоможуть, я вирішив покинути свій так званий «командний пост». Симуляцією хвороби мені вдалося відійти з УПА. Після того я перебував у знайомих людей на Новосілеччииі і Збаражчині, а із звільненням Львова повернувся до нього і став працювати в шкільному секторі, де до 1950 року займав різні посади.

Якщо скажу, що тоді повністю відкинув буржуазно-націоналістичні переконання, то читач, очевидно, висміє це, знаючи, що я десятки років варився у націоналістичному соусі. Однак я вже твердо знав одне: для українського народу немає правильнішого шляху, ніж радянський. Факти й історія довели, що інакше і бути не може.

Щоб охарактеризувати чиюсь політичну діяльність, політичну подію чи якийсь суспільний рух, треба обов'язково висвітлити їх походження та розповісти про їх «творців» і керівників.

Головним теоретиком українського націоналізму є Дмитро Донцов, колишній поміщик з Таврії, який вчився в Австро-Угорщині, у Відні. Під час першої світової війни він був натхненником і одним з організаторів УСС (усуси — українські січові стрільці), чиї відділи воювали на боці Австро-Угорщини і кайзерівської Німеччини. Саме Донцов намагався довести, що Іван Мазепа — «великий» політик і державний діяч.

В 1917—1919 роках він вірою і правдою служив кайзерівській Німеччині, що була представлена тоді на Україні в особі колишнього царського ад'ютанта гетьмана Павла Скоропадського. Дмитро Донцов знаходився в той час у Берліні, займаючи пост гетьманського посла, що було найважливішим закордонним представництвом Скоропадського. Книжка Донцова «Націоналізм» — це євангеліє націоналістів. Вона рябіє цитатами всіх світових мракобісів. Журнал «Вісник», який він видавав у Львові з 1930 по 1939 рік, вихваляв усе, що було чуже і шкідливе українському народові. На сторінках цього видання подвизався такий націоналістичний брехун, як Євген Маланюк.

Кого висував Донцов за взірець доблесті українському народові, свідчать щоквартальні додатки до «Вісника», що звеличували відкинених усім прогресивним людством мракобісів. Ось ці додатки: «Володар» (твір Ніколо Макіавеллі про кривавого володаря середньовіччя Чезаре Борджіа), «Муссоліні», «Адольф Гітлер», «Франко-іспанський каудільо», «Леон Дегрель», «О'Коннель», «Кардинал Мерсіє», «Полковник де ля Рок» та інші.

Дмитро Донцов завжди твердив, що він лише безпартійний політично-літературний діяч і не стоїть на боці жодної політичної теорії чи організації. А що говорять факти? В серпні 1941 року в Житомирі член центрального проводу ОУН Микола Климишин показував мені листа Дмитра Донцова, адресованого Степанові Бандері, в якому Донцов дає згоду стати «президентом України». Яка це мала бути під його президентурою Україна, свідчить хоча б відозва, підписана Степаном Бандерою й Андрієм Шептицьким на початку німецько-радянської війни, де було написано, що німці йдуть визволяти від більшовизму Україну, а українці, закликали обидва, повинні німцям допомагати в цьому. Однак ні Гітлер, ні його близьке оточення ніколи про жодну Україну не заїкались.

«Батько» українського буржуазного націоналізму Дмитро Донцов у своїх промовах; які він виголошував на протязі 20—30-х років в їдальні «Академічного дому» у Львові, весь час навчав, як плювати на все, що дороге українському народові, і як приймати чуже і кровожерне. Чорна тінь Донцова витала над усіма кривавими злочинами націоналістів, які вони чинили на Західній Україні в 1940—1948 роках.

Практичним організатором і керівником УВО до 1929 року і ОУН до 1938 року був полковник Євген Коновалець. Колишній австрійський офіцер у першу світову війну, він був також одним з організаторів і командирів корпусу «січових стрільців», активним петлюрівським верховодою. Всім відомо, скільки горя принесла петлюрівщина українському народові. Тупий фанатик, Петлюра, йшов на змови з усіма політичними авантюристами, навіть з карателем західноукраїнського народу Юзефом Пілсудським, творцем так званої «пацифікації» в 1930 році. Ось кому найвірніше служив Євген Коновалець.

Коновалець – старий агент імперіалістичних розвідок. Після приходу до влади Гітлера він став повністю прислуговувати фашизмові. Свою резиденцію Коновалець переніс у Берлін, щоб завжди бути під рукою свого високого протектора — біснуватого фюрера. Смерть Коновальця в Роттердамі (Голландія) була справою гітлерівської секретної агентури, бо Коновалець знав уже забагато її таємниць.

Таким же агентом німецької та інших розвідок був його заступник і швагер (обидва одружились з дочками директора одного з львівських банків Степана Федака, відомого ундівського діяча), колишній начальник штабу згадуваного мною корпусу «січових стрільців», директор маєтків Андрія Шептицького полковник Андрій Мельник. Цей німецький блюдолиз не хотів навіть вислуховувати як слід своїх підручних (через що більш спритний Степан Бандера перехопив з-під його носа майже всю оунівську організацію). Як не позував Мельник, говорячи завжди про себе «ми», однак залишився політичним пігмеєм і невдахою.

Не так здібність, як упертість, жорстокість і тваринна ненависть до своїх політичних противників винесла Коновальця і Мельника на вершки націоналістичної ієрархії. Майже нічим не відрізнялися від Коновальця і Мельника й інші верховоди-горлорізи ОУН.

Ось один з них — член центрального проводу Ярослав Барановський. Разом з своєю дружиною Ганною Чемеринською він довгі роки видавав польській поліції членів УВО і ОУН, про що свідчив відповідний документ, знайдений у сейфі польського повітового старости в місті Самборі в ,1939 році під час польсько-німецької війни і опублікований у Кракові в 1940 році (після розколу ОУН). Хіба потрібні ще інші докази продажності і політичної гнилі, яку виявив Барановський, один з найближчих помічників Коновальця і Мельника?

Члени центрального проводу Омелян Сеник і Сціборський, очолюючи в 1930-х роках німецьку розвідку в США, не раз вдавалися до міжнародних шпигунських афер, що так старанно приховували оунівці від українського населення. Сеник, будучи канцлером центрального проводу, продав чеській, а через неї і польській поліції архів ОУН з списками її членів, внаслідок чого в 1931 році польська дефензива арештувала майже всіх оунівців. У 1941 році в Житомирі Сеник і Сціборський парадували як полковники гестапо, всіляко прислуговуючись фашистам у їх чорних справах. Чи потрібно ще повнішої характеристики цих людців?

Член центрального проводу ОУН Ріхард Ярий (за національним походженням напівмадьяр — напівнімець), що з рук Бандери одержав звання полковника ОУН, був головним спеціалістом гестапо з так званих «українських питань». З допомогою своїх підручних агентів він заманював молодих українців у гестапо і, якщо хтось не погоджувався йти на службу фашистам або викручувався, той живим звідтіля не виходив. Під час війни Ярий організував із завербованих юнаків піхотний батальйон «Ролянд», яким сам командував. Цей батальйон воював на боці гітлерівців на півдні України.

Перейдемо тепер до «жертв німецьких звірств», як про це писали оунівці бандерівського крила.

Націоналісти часто рекламували той факт, що деякі, їх люди, в тому числі Степан Бандера та оперетковий, прем'єр-міністр львівського бандерівського «уряду» Ярослав Стецько-Карбович були, мовляв, жертвами німецьких переслідувань за свій безмежний «український патріотизм і незалежну від німців самостійну політику». Цих переслідувань аж ніяк не слід сприймати трагічно, бо в німецькій тюрмі Бандеру і Стецька не спіткала доля Ернста Тельмана чи генерала Карбишева. Як саме вони подвизались у Німеччині під опікою гестапо, докладно описав у радянській пресі колишній член центрального проводу ОУН Матвієйко.

Провідником бандерівської ОУН з 1943 року був Роман Шухевич, організатор батальйону «Нахтігаль», що вславився своїми звірствами проти населення України і Білорусії. Крім зовнішньої бутафорії та дріб'язковості, ті, що його добре знали особисто, більше нічого в ньому не знаходили.

Організатором так званої «української поліції» в окупованих німцями східних областях України був член центрального проводу Іван Онуфрик (Коник), а дії цієї поліції відомі всій Україні. Чого ж можна було чекати від неї, коли Біду — керівника київської поліції — за грабежі до власної кишені (він здирав з убитих дорогі речі) розстріляли навіть самі німці.

Була ще одна постать в ОУН, яку Донцов назвав «оунівською стихією». Це крайовий провідник «Заходу», член центрального проводу Іван Климів (Легенда). Він відігравав значну роль у бандерівському русі. Перебуваючи в 1941 —1942 роках у східних областях України, я зіткнувся в Києві з його «діяльністю» при таких обставинах: багато стін і парканів міста були заліплені величезними афішами з підписом «генерал-лейтенант Легенда», які закликали український народ організувати збройні сили — моторизовані, танкові, морські i повітряні — під керівництвом ОУН. Вказувалось, яких людей куди брати і що ці «збройні сили» повинні воювати за «самостійну Україну».

Перехожі з іронією читали ці афіші, що були нагромадженням таких нісенітниць, котрі ніяк не тримались купи. Внизу навіть не було вказано функцій «генерала Легенди», який підписав відозву. Всі, хто читав її, сходились на одному: це мусив написати якийсь божевільний.

Через кілька днів в м. Василькові мене представили цьому «генералові». У мундирі тісовської словацької армії він об'їжджав разом з якимось «капітаном» Барабашем та крайовим провідником Дмитром Мироном (Максимом Орликом) східноукраїнські землі. «Легенда» вхопив мене під руку і, водячи вулицями майже бігом, пояснював, як-то ми створимо велику «самостійну Україну» і що для цього треба створити моторизовані регіменти, дивізії й армії. Як це зробити, Климів не сказав, а які були для цього'можливості, я особисто переконався, ставши кілька місяців пізніше Васильківським окружним провідником. На протязі більш як півроку я з своїми двома помічниками не міг втягнути в ряди ОУН жодного члена чи навіть симпатика.

Читач може собі уявити, як виглядав би народ у руках легенд, лебедів і К°, коли вони намагались знищити навіть своїх товаришів по керівництву в ОУН за їх незгідну думку з якого-небудь питання. Нічого тут і говорити про якийсь розум, гуманність і політичний глузд провідників, відсутність чого довела до масових братовбивств.

А ось обличчя інших «світил» в ОУН, правда, дру­горядних, хоч вони і були членами або кандидатами в члени центрального проводу. Перший заступник Шухевича — Олекса Гасин (Лицар), наприклад, у 1940 році їздив від імені проводу ОУН в Берлін на переговори до фельдмаршала фон Браухіча. Темою переговорів було створення українського націоналістичного військового з'єднання на той випадок, коли Україна стане буферною державою під егідою гітлерівської Німеччини, на що Гасин від імені проводу погоджувався. Під час окупації Львова Олекса Гасин гарячково гасав по місту вантажною машиною і грабував магазини, використовуючи для цього німецькі документи. Будинок Гасиних у селі Конюхові біля Стрия мав вигляд доброї куркульської фортеці. Отакі вони були, керівники ОУН, з психологією брудних крамарів, типу гюгівського Тенардьє.

Головний військовий референт ОУН у 1941—1942 роках Грицай (Дуб) командував ротою веркшуців у Генеральному Губернаторстві в 1939—1940 роках. Останній заступник Шухевича Григорій Голіяш (Бей) був офіцером у дивізії СС «Галичина». Командир УНС у 1943—1946 роках Богдан Луцький (Беркут) командував ротою в батальйоні «Нахтігаль». Член центрального проводу ОУН Микола Климишин (Недобитий), він же і командир північної похідної групи ОУН, офіцер німецької військової розвідки («абверу») на східному фронті.

Командир УПА «Північ» Клячковський (Клим Савур), в кінці лютого 1944 року вів переговори з командуючим німецькою армією «Дністер—Прип'ять» генералом Пріцманом про спільні дії УПА і німців проти наступаючої Радянської Армії -і червоних партизанів. Домовленість між ними була повна навіть у питанні спільної розвідки і контррозвідки. Високопоставленим співробітником вінницького гестапо в 1941—1942 роках, а пізніше крайовим шефом СБ УПА «Схід» в 1944—1945 роках був Козак (Смок). Член «головного військового осередку» ОУН Кузьмин-ський (Горн), Сидор (Лісовик), Карачевський (Буревій) та інші служили офіцерами в дивізії «Галичина» або прямо в вермахті, чи в таких з'єднаннях, як «Нахтігаль», веркшуц і т.п.

Цей перелік можна продовжувати і далі. Куди не повернись у націоналістичному болоті, то побачиш або почуєш, що всі націоналістичні верховоди вірою і правдою служили найстрашнішому ворогові України — гітлерівській Німеччині. Деякі були зв'язані з італійським фашизмом, з армією словацького зрадника Тісо (як, наприклад, згадуваний уже Іван Климів (Легенда), із зрадником хорватського народу Павелічем і т. д. Одним словом, провідники ОУН постійно тримали контакт з ворогами нашого народу.

Український народ раз і назавжди покінчив не лише з націоналістичною наволоччю, а й з її ідеологією. Націоналісти, діючи на українських землях, не мали за собою народної опори, хіба що зрадників або тих, котрих примушували воювати за чужі інтереси проти рідного народу. Лише одиниці вірили в націоналістичну ідеологію і то в більшості рядові члени ОУН.

Ось характерний приклад. У 1941 році оунівські діячі з так званих «похідних груп» старались за всяку ціну створити в східних областях України організаційну сітку ОУН. Так, у Житомирі вони провели ряд мітингів: окремо для старших, окремо для жіноцтва, молоді і т. п. Але як не розпиналися вони, вихваляючи націоналізм, сітку не було навіть з кого розпочати. Люди не розуміли, чого націоналісти хочуть від них, бо крім Радянської влади, все інше їм було чуже і вороже. Є живі свідки, які можуть підтвердити мої слова.

Неприязнь місцевого населення до націоналістів була однією з причин загибелі трьох похідних груп ОУН. Населення співчувало лише радянським партизанам і підпільникам, а до оунівців ставилось як до чужих агентів і не підтримувало їх.

Коли кар'єристи й антинародники програють, тоді вони не шукають причини поразки в самих себе, а намагаються всіляко виправдати свою невдачу, зіпхнути на інші фактори. Ніхто не хоче признатись у своїй нечесності, політичній незрілості або в невдачі з власної вини.

Бандерівці, бачачи і відчуваючи, що український народ їх ненавидить, вдались до жорстокого терору. Помститись на радянській системі руки їх були закороткі, отже, давай тоді мститись на тих, хто був безборонний,-— на мирному населенні, на стариках, жінках і дітях. Ми всі мали широку можливість читати про процеси проти дітовбивць, як, наприклад, у Корці, Белзі, Червоноармійську та ін., та бачити випуски короткометражних фільмів про звірства націоналістів.

 --------------
 

В качестве ПС: Рассказ шефа СБ ЗЧ ОУН Мирона Матвиейко про «Героя Украины» Бандеру: http://yadocent.livejournal.com/12061.html