«Ті, що канули в пітьму». Львів,1964.

Богдан Стецишин

ТІЛЬКИ ФАКТИ

Весняного ранку 1928 року мати проводжала мене, шістнадцятирічного юнака, в світ — шукати долі. Провела за село і сказала: «Йди, сину, я тобі нічого дати не можу».

Отак з клунком за плечима я прибув у Львів. Важкими були дні в пошуках праці, але мені все таки повезло: молодого і здорового «селюка» прийняв на роботу власник крамниці, як пізніше виявилося, колишній вояка «Галицької армії» (УГА) і націоналіст. Націоналістичні переконання зовсім не перешкоджали йому використовувати мене на розвантаженні «легесеньких» (по 80— 100 кілограмів) вантажів і давати таку зарплату, що не вистачало навіть на прохарчування.

Ясно, що в той час я не розбирався в політиці, хоч в моїй уяві винуватцем усіх наших бід був польський поліцай і судовий комірник: перший штрафував мою матір за те, що не білила тину, а другий тягнув наші убогі лахи за несплачені податки. Про мою майбутню політичну свідомість подбав мій хлібодавець. Він частенько підсовував мені газети, в яких писалось про діяльність УВО.

Незабаром я познайомився з провідником Євгеном Врецьоною, і мене ввели в бойову п'ятірку, присвоїли кличку Жаркий. Скоро я зайняв місце коменданта п'ятірки. Навесні 1930 року Євген Врецьона сповістив, що моя п'ятірка разом з іншими буде проводити замах на радянське консульство. Правда, радянським консульством займалися ми і раніше — чатували біля будинку і спостерігали, хто з місцевих українців заходив у нього. Потім Врецьона наказав обстежити подвір'я, а також проникнути в консульство і вивчити можливість підкинення бомби всередину будинку. Я зайшов у вестибюль, але в кабінет консула потрапити не зміг.

Було вирішено залишити чемодан з бомбою у вестибюлі. Коли б це не вдалося, тоді бійці з моєї п'ятірки повинні були закидати гранатами кабінети консульства.

Але тут сталася «малесенька» затримка. Вибухові речовини і гранати дістав член ОУН Данило Гриник, який тоді служив у польській армії, але охочих перетримувати їх не знайшлося. Організатори диверсії побоювалися такого вантажу. Довелося мені прийняти вибухівку і переховувати в крамниці, де я працював. Замах мав статися 20—25 квітня 1930 року.

Ввечері 21 квітня чемодан з «адською машиною» забрав від мене член ОУН Микола Ласійчук, який мав перетранспортувати його на конспіративну квартиру, недалеко від дому консульства, а наступного дня ми повинні були провести акцію. Але по дорозі Ласійчука затримала польська поліція, а вночі були заарештовані всі ті (12 чоловік), хто мав взяти участь у замаху на радянське консульство.

В ті далекі юні роки я ще вірив націоналістичним «богам» і вважав їх чесними борцями за «самостійну» Україну. В мої міркування не входило те, якою буде ця «самостійна» Україна. Розчарування прийшло пізніше. Вперше довелось мені ближче познайомитися з націоналістичними «богами» в тюрмі. Це, перш за все, член центрального проводу Роман Сушко — один із засновників УВО, підручний Коновальця, співробітник німецької і польської розвідок. Він був заарештований, коли прибув «нелегально» до Польщі, але в тюрмі довго сидіти йому не прийшлось. Він дуже скоро був звільнений. Це підірвало його авторитет, спричинилося до розмов про те, що в цьому поспішному звільненні є багато підозрілого.

Тут, у тюрмі, ми побачили, що оунівські провідники прагнуть виділитися над «рядовиками», поставити себе в більш вигідні умови. Левину долю матеріальної допомоги націоналістам, яку подавав спеціально організований комітет, оунівські верховоди присвоювали собі, тоді коли в ув'язнених комуністів була комуна і одержані харчі вони ділили порівну.

Вирок по нашій справі, винесений польським буржуазним судом, насторожив мене. Я, Саляк, Ласійчук були засуджені до ув'язнення, а нашого керівника Євгена Врецьону звільнили. Чому? Адже проти нього були такі ж докази, як і проти нас. Скажу відверто — він тоді зрадив нас. Це за його доносом арештували Ласійчука з «адською машиною» в чемодані і нас усіх. Бо ж ніхто, крім нього, не знав складу нашої групи, а Ласійчук і не підозрівав, який вантаж він несе в чемодані. І на багатьох інших судових справах ОУН відповідальність, як правило, падала на рядових, а провідники здебільшого виходили «сухими». Польські буржуазні власті пригортали націоналістичних організацією легальних націоналістичних видань.

Перше, що впало мені в очі, це те, що всі видавництва були збиткові: тиражі не перевищували 2000 примірників. І все ж видавнича справа була джерелом наживи керівників: націоналісти збирали значні кошти серед населення, також одержували гроші від української еміграції в США і Канаді. Трудові долари і центи, пожертвувані на «визволення» України, йшли до гаманців Кравціва, Донцова, Коржана та інших провідників. Вони багато одягалися, жили в прекрасних квартирах, як то кажуть, «на широку ногу».

В період судового процесу в справі вбивства польського міністра Перацького мені було доручено тримати зв'язок з батьком Миколи Лебедя (тоді члена ОУН, пізніше фактичного керівника бандерівського підпілля). Через батька ми мали здійснювати оплату адвокатів та інші видатки, зв'язані з судом. Від канадської еміграції одного разу надійшло 2000 доларів, які Кравців разом з Коржаном вкрали, а гроші на оплату адвокатів довелося знову збирати серед членів ОУН. І так було завжди, коли справа торкалася грошей.

На справі Перацького виросли «вожді» Бандера і Лебедь, які до того часу в ОУН по суті ролі не відігравали. Але безпосереднім виконавцем був рядовий Гриць Мацейко із Щирця, якого послав на певну смерть Микола Лебедь: не забезпечивши йому шлях для відступу, він сам утік, рятуючи власну шкуру, а потім приписав замах на Перацького собі.

У кишені оунівських верховодів йшли гроші і з «ексів» — грабунків державних установ і окремих громадян. У 1937 році був запланований напад на поштовий вагон біля Перемишля. Але не було грошей, щоб дістати зброю для нападу. Тоді один з провідників, дізнавшись, що в громадянки М. є значні заощадження, наказав пограбувати її. Цю «операцію» мав виконати член ОУН Дмитро Терлецький (кличка Козар) разом з групою охорони. Жінка, зрозуміло, відмовилася дати гроші грабіжникам. Тоді бойовик почав її душити, і лише завдяки тому, що прибігли сусіди, жінка була врятована, а оунівська «операція» не вдалася. Подібні «екси» широко практикувалися в діяльності ОУН. Верховоди наживалися на них, а ошукані рядові члени часто гинули ганебною смертю грабіжників.

На одному з засідань крайової екзекутиви (проводу), яке проходило у Львові по вул. Міцкевича, № 11, провідники (а там були присутні Кравців, Мороз, Коржан, Охримович, Романюк та інші) пояснили, що «екси» і зв'язані з ними жертви з боку рядових членів ОУН необхідні, бо вони, мовляв, дають певний «моральний ефект», є доказом живучості ОУН.

Йдучи слідами Гітлера і Муссоліні, ватажки ОУН галасливо проповідували, що долю українського народу вирішує не він сам, а «вибранці». Такими «вибранцями» вони вважали себе, а на народ дивилися як на масу свинопасів. Про це з цинічною одвертістю писав Донцов в одній із своїх статей в «Літературно-науковому віснику».

А націоналістичний борзописець Євген Маланюк, який проживав тоді на польськім хлібі у Варшаві, в одному з своїх віршів провів аналогію між Україною і проституткою;

«Хто ґвалтував тебе безсила,

Безвладна, п'яна і німа?

Ти свою плоть, убоге тіло

Давала кожному сама...»

Багато з нас не погоджувалося з такою оцінкою українського народу, проте нам наказали мовчати.

В 1934—1935 роках центральним проводом ОУН була дана команда якнайширше пропагувати фашизм і гітлеризм. Як з рогу достатку, в ці роки сипалися книги і брошури, які звеличували Гітлера і Муссоліні. Донцовим були видані біографії Гітлера і Муссоліні, у видавництві «Промінь» вийшли брошури «Гітлеризм» і «Фашизм». На цю тему було написано ряд статей. Націоналісти прославляли перемогу фашизму над Абіссінією (брошура «Абіссінія і чорні сорочки»). Вони прийняли звірячу ідеологію Гітлера і Муссоліні як свою, а згодом, в 1941—1950 роках, застосовували її на практиці, розстрілявши і замучивши тисячі безвинних українців.

Після розпаду панської Польщі і встановлення на західноукраїнських землях Радянської влади я тривалий час, як кажуть, на світ не показувався. Згодом я прибув у Львів. Як старому підпільнику мені не важко було знайти зв'язок з націоналістичним підпіллям. Протягом одного дня я зв'язався з провідником крайового проводу Максимовим (Вечірнім), який запропонував мені переїхати у Львів. Я відмовився, боячись жити в місті, в якому мене знали як активного націоналіста, і запевнив Вечірнього, що зв'яжуся з організацією на периферії і там буду працювати. Вечірній виклав мені нову тактику ОУН, яка зводилася в основному до таких пунктів: 1) тимчасово не проводити бойових акцій; 2) максимально посилити організаційну роботу; 3) добувати зброю.

Незабаром я відшукав зв'язок з повітовим проводом, яким керував Михайлів (Богун), і став організаційним референтом та заступником провідника. Мені дали нову кличку — Гонта.

Керівники ОУН Лебедь, Стецько, Ленкавський, Кравців та інші вже тоді знали, що Гітлер готується до нападу на СРСР. Про це свідчать накази, які ми одержували з Кракова. Згідно з цими наказами ми виготовляли топографічні карти, на яких з найдрібнішими деталями були позначені місця для німецьких десантів.

Приблизно в квітні 1941 року ми отримали директиву проводу про підготовку до захоплення «влади», про «святочну» зустріч німецької армії «хлібом і сіллю», квітами, а також про заготовку запасу сільгосппродуктів для неї. Крім цього, нам наказали підготувати «чорні списки», до яких занести осіб, які співпрацювали з Радянською владою і підлягали знищенню в перші дні «самостійної» України.

Прихід німецьких орд зустріли ми, як було наказано. Місцеві куркулі піднесли на вишитому рушнику хліб та сіль, німецький капітан сказав «гут, гут» — і організована націоналістична машина спрацювала. Буквально з-першої хвилини почалося полювання на людей, які були в чорному списку.

В селі Велика Горожанка голова сільради, голова колгоспу та інші активісти сховалися, і націоналістичним горлорізам не було кого брати. Щоб все-таки щось зробити, вони побили до крові декількох громадян, які хоч не були в чорному списку, але мали особисті порахунки з членами «нової влади». Бідняка Івана Дзюму побили до крові, кинули на цементну підлогу в молочарні, а потім розстріляли.

Вже на другий день почав функціонувати повітовий провід ОУН на чолі з Богуном. Начальником поліції був призначений куркульський синок Василь Кузь, суддею — вчитель Кристиняк, головою повітової управи—-доктор Мандзик, головою комітету суспільної допомоги —- священик Миронюк. Оунівці не барилися з практичним виявом справжніх, іудиних намірів своєї «влади» над. українським народом.

Підвали бандерівської поліції були заповнені селянами. Арештованих жорстоко катували.

Якось заходжу в кабінет Богуна. Застаю двох поліцаїв і старого єврея — торговця сільськогосподарськими машинами. Допитував його Богун, вимагаючи від старого, щоб той віддав йому кінну молотарку (Богун був родом з села Попеляни Пустомитівського району, де мав своє солідне господарство). Нарешті, торговець під страхом розстрілу погодився показати місце, де були заховані сільгоспмашини. Через два дні я дізнався, що машини перемістилися в господарства Богуна і Кузя, а торговець «зник»...

Одного дня до мене прийшла Іванка Хомуляк. Вона сказала, що її чоловіка арештувала оунівська поліція, і просила заступитися. Я запитав «начальника поліції», в чому справа. Він роз'яснив, що заарештувати чоловіка Хомуляк розпорядився «суддя» Кристиняк. Тоді я порадив Хомуляк звернутися до Кристиняка. На другий день вона прибігла до мене заплакана і розповіла, що Кристиняк запропонував їй «обмін»: або вона віддасться йому в кабінеті, або чоловіка розстріляють.

Таких прикладів дуже багато. Пограбування, знущання і розправи над мирним населенням були масовим явищем. Один за одним йшли накази крайового провідника Климова (Легенди). Крізь них червоною ниткою проходило одне: всебічна допомога німецьким окупантам,, створення для них якнайкращих умов.

Про трагедію польських вчених, розстріляних у перші дні «самостійної» України, написано багато, але дотепер не з'ясовані деякі подробиці, не викрито всіх, хто причетний до вбивства. Арешт і розстріл великої групи польської інтелігенції' було проведено при безпосередній участі ОУН і «українського легіону» «Нахтігаль» (Соловейко).

Наступного дня після розстрілу я зустрівся у Львові з безпосереднім вбивцею Євгеном Врецьоною. Він розповів мені (це пізніше було підтверджено і іншими знайомими) таке. Питання про фізичне знищення польських вчених було вирішено в проводі ОУН ще до початку німецької окупації. Врецьона був комендантом «української поліції» в окупованому Львові і співробітником гестапо. Він прибув до міста на другий день після зайняття його-фашистами. Одночасно у Львів вступив провід ОУН та батальйон «Нахтігаль» під командою Оберлендера.

Микола Лебедь, як шеф СБ, дав наказ негайно провести цю операцію, але вийшла маленька «осічка». Коли Врецьона звернувся до проводу ОУН за поіменними списками і адресами польських вчених, то виявилося, що львівська група ОУН ще не встигла їх скласти. Вихід було знайдено. Євген Врецьона і крайовий провідник Климів—Легенда склали список на підставі ще довоєнного телефонного довідника. У цей список попадав той, проти прізвища якого стояла вказівка «професор» чи інше наукове звання. До нього було включено понад 300 осіб. На арешт польської інтелігенції було кинуто весь актив ОУН, поліцію, батальйон «Нахтігаль», але при проведенні акції виявилося, що більшість учених змінила свої квартири. Заарештували тих, які не поміняли квартир.

Так з допомогою телефонного довідника вирішувалось питання життя і смерті людей.

Арештованих було звезено до бурси Абрагамовичів на Кадетській горі і в спішному порядку знищено. Безпосередньо розстрілювали Євген Врецьона, організатор оунівської служби безпеки лейтенант гестапо Ярослав Мороз і батальйон «Нахтігаль». Причому Мороз і Врецьона власноручно вбили професора Бартеля, про що розповідав мені сам Врецьона.

В ім'я чого і за що були знищені ці люди, серед яких були визначні вчені з світовою славою? Коли б «влада» ОУН протрималася ще деякий час, таких розстрілів було б значно більше, бо планувалась «очистка» від поляків усього Львова.

Через декілька днів після окупації Львова німецькою армією провід ОУН офіціально був ліквідований, і замість проголошеної «самостійної» України західні області одержали в подарунок від Гітлера губернатора і стали називатися губернаторством. Незважаючи на це, провід ОУН дав найгостріший наказ: не виступати в жодному випадку проти німців — як армії, так і адміністрації.

Правильні пояснення в цьому питанні дав мені колишній полковник УГА працівник губернаторства і довірений ОУН німець Бізанц. Він сказав, що офіційна ліквідація проводу ОУН не означає фактичної ліквідації ОУН як організації. Вона ще була потрібна німцям. Окупанти добре знали, що доктор Кубійович зі своїм УЦК («Українським центральним комітетом») — «свій хлоп», але не боєздатний, тоді як оунівці — жорстока і послушна збройна сила в руках фашистів. Проголошення ж «самостійної» України в перші дні нападу гітлерівців на СРСР було звичайним пропагандистським трюком відомства Геббельса і мало на меті активізацію українських націоналістів у боротьбі проти більшовиків, проти СРСР. Ця частина плану вдалася німцям блискуче.

Причому, за словами Бізанця, все це було повністю погоджено з вождями Бандерою і Мельником. Отже, проголошення «самостійної» України було обманом народу як з боку гітлерівців, так і з боку ОУН.

Кому і на що була потрібна так звана «українська повстанська армія», яка увібрала в себе все те найгірше, найжорстокіше, що може виродитися з народу? Провідники ОУН давали таку відповідь. УПА необхідна для історії України, для того, щоб в майбутньому націоналістичній літературі можна було писати про «геройську битву українського народу за своє визволення». Нічого не скажеш — хитро: створити собі моральний капітал, щоб провести черговий збір грошей серед еміграції у «фонд визволення України», демагогічне ошукувати українських емігрантів що, мовляв, в УПА було стільки-то бійців, які провели стільки-то боїв, що в «геройських» боях загинуло стільки-то «синів України», і замовчати те, скільки страждань завдала УПА українському народові, скільки невинних жінок і дітей загинуло від рук озвірілих катів.

Оснащені німецькими гвинтівками та автоматами, оунівці обернули свою зброю проти цивільного населення.

Історія народження УПА тісно зв'язана з іншою організацією українських «самостійників» — з дивізією СС «Галичина». Правда, тепер націоналісти намагаються запевнити громадськість у тому, що в створенні дивізії СС «Галичина» вони участі не брали, а організував її доктор Кубійович з УЦК.

Даймо слово фактам. Приблизно в середині 1942 року провід ОУН прийняв рішення про організацію в складі німецької армії «українського самостійного» об'єднання. Переговори по цьому питанню було доручено вести членам ОУН Морозу і Шанковському. Вони звернулися до Бізанця, який в свою чергу доповів про нову ідею поповнення вже зрідженої гітлерівської армії уккраїнським гарматним м'ясом губернатору Вехтеру. Щоб ще більше заохотити Вехтера до цієї ідеї, Бізанц покладався на історію — аналогічні військові формування в Австро-Угорській імперії періоду першої світової війни, тобто на «українських січових стрільців», які воювали за інтереси габсбурзького трону.

Все-таки це найпокірніше прохання Лебедя і Стецька було задоволене лише наполовину: дивізія повинна була входити до складу з'єднань СС, бути під німецьким командуванням і використовуватись не на фронті, а в боротьбі з радянськими партизанами.

Проводом ОУН був виданий наказ про набір «вояків» в дивізію СС «Галичина». Але трудящі західних областей України в той час уже не вірили, націоналістам і, незважаючи на те, що на вербування гарматного м'яса для Гітлера були кинуті всі сили пропаганди ОУН, що в цю справу активно втрутився сам митрополит Шептицький з своєю армією духовенства, набір солдат у дивізію зривався.

Пригадую такий випадок. У Щирці для урочистих проводів добровольців у дивізію СС «Галичина» прибули керівники ОУН, оберст німецької армії і представник губернатора Бізанц. Була мобілізована вся організаційна мережа ОУН і УДК, споруджена трибуна для параду, підготовлені гітлерівський і націоналістичний прапори. Але що ж вийшло? З цілого району прибуло аж... 12 добровольців, з яких пізніше 7 втекло. Парад по суті зірвався, і мені довелося червоніти перед Бізанцем, коли він з обуренням кричав: «Ви, українці, є свині, з вами ніколи не можна вести серйозних розмов. Я своєю головою ручив Вехтеру, що наплив добровольців у дивізію буде масовим, а що ж виходить? Виходить те, що немає з чого організувати не то дивізії, а батальйону. Передайте мої слова Лебедю...»

Становище на фронті гіршало з дня на день. Горіла земля під ногами окупантів і в тилу. Відтоді як почалися розмови про організацію дивізії СС «Галичина» і до її фактичного створення минуло багато часу (як відомо, ця дивізія була введена в свій перший і останній «бій» щойно під Бродами). І от тоді народилася в гестапо ідея організувати націоналістів у бойові відділи головорізів, які забезпечили б гітлерівцям спокій у тилу. Ця нова організація і стала зватися гучно — «Українська повстанська армія».

Дивізія СС «Галичина», як військова одиниця, могла брати участь у боях на певній ділянці фронту, а УПА мала охопити всі населені пункти. Гітлерівці брали приціл і далі — у випадку відступу німецької армії за межі Західної України УПА повинна була продовжувати боротьбу з Радянською Армією аж до того часу, поки фашисти не вернуться назад.

Перший наказ по УПА вимагав фізичного знищення без суду всіх потенціальних противників націоналізму, тобто всіх людей, які думали іншими категоріями, ніж оунівці.

При комплектуванні загонів УПА виявилась ще одна слабість націоналізму: провалилась ставка оунівського проводу на масовість мобілізації. В УПА влилися головним чином куркульські синки, рецидивісти, а народ бойкотував цю бандитську організацію. Це викликало нову хвилю терору ОУН над населенням.

Перед командуванням УПА постала інша проблема— мобілізованих бандитів треба було годувати. Гітлерівці дали зброю, але продуктами не забезпечили. Заклики націоналістів до населення збирати продукти не дали успіху; народ відмовився годувати своїх катів. І прокотилася нова хвиля оунівського терору.

УПА вступила в бій за «неньку-Україну» з безборонними селянами, жінками, стариками і дітьми. Бандерівці в своїй злобі, ненависті і жорстокості перевершили злочини, що були коли-небудь відомі історії людства..

Лебедь, Стецько та інші націоналістичні верховоди і сьогодні намагаються створити легенду про «бійців за український народ», причому «забувають», що всі криваві розправи оунівців над українським населенням проходили при повному потуранні німецьких окупантів: ні один член ОУН не був заарештований за мародерство, катування дітей і жінок.

Ось таке мерзенне обличчя українського націоналізму.

Такі факти.